Новини‎ > ‎

То чи була подія?

опубліковано 28 бер. 2012 р., 17:36 Видавництво Анетти Антоненко Anetta Publishers
Джерело: ЛітАкцент
Участь українських письменників та видавців у 32-му Паризькому Книжковому Салоні можна коментувати з різних позицій і давати цій події діаметрально протилежні оцінки. З одного боку, можна цілком погодитися з Ярославом Мельником: події не відбулося. З іншого боку, можна розділити захват моїх колег Лариси Денисенко та Антона Кушніра: сталася видатна подія. Але спочатку про те, в чому, власне, полягала подія, яку беремося оцінювати.

Українські видавці вже кілька разів бували у статусі гостей на Книжковому Салоні в Парижі та на інших великих книжкових ярмарках Європи. Бачили, як оформляються стенди різних країн, могли «прикинути», скільки це коштує. Але могли й відзначити: від стенду на ярмарку – до книги на полиці книгарні Західної Європи шлях довгий і тернистий. Зрештою, проект «велика російська література» розпочався ще в ХІХ ст., а не є результатом розумної книжкової політики сучасної Росії. Продовжувати те, що було започатковано й розвивалося вже давно, суттєво легше, ніж творити нове у світі жорсткої конкуренції на переповненому ринку, яким є ринок книжковий. І все одно, попри могутню історію, ті, хто стежить за сучасним літературним процесом, погодяться зі мною: серед мегахітів сучасної світової літератури росіян нема.

Але Росія – то великий імперський проект, із яким Україні конкурувати важко. Але й відмовлятися від спроб пробитися на світовий книжковий ринок також не варто. А придивлятися варто не до Росії і не до Японії, не до імперських країн, а до країн недомінантних літератур, чиї автори на світовий ринок усе-таки пробилися.

Мої колеги, так само, як і я, бачили маленькі, проте помітні стенди Грузії, Вірменії, Казахстану, бачили великий фольклорно оформлений стенд Республіки Конго. А я лишилася в Парижі ще на кілька днів після завершення Салону й не побачила перекладених французькою книжок жодної із цих країн. Ні серед тих, хто очолює списки продажів, ні взагалі на полицях книгарень, де проводжу дуже багато часу в кожен свій приїзд до Франції. Полиці лідерів продажу паризьких книгарень прикрашають знайомі імена: Муракамі, Ларссон, Уельбек… Креативно оформлений стенд на великому книжковому ярмарку – ще не запорука прориву на книжковий ринок великої могутньої країни типу Франції. Хоча, повторюю, опускати руки й відмовлятися від довгої дороги ніколи не варто.

Серед найкращих продажів французьких книгарень уже багато років присутні книжки албанського письменника Ісмаеля Кадаре. Він не раз номінувався на Нобелівську премію, поки не отримав також дуже почесну Букерівську для іноземців. Однак стенду Албанії я на Салоні не бачила. Якщо такий і був, то нічим не привертав уваги. Чому я згадала видатного албанського письменника? Тому що шлях до світової слави йде не тільки битим шляхом: стенд видавництва на поважному книжковому ярмарку, добре складений каталог, професійно написана анотація книжки, державна підтримка перекладу, промоція з боку земляків-емігрантів у країні, де виходить перекладена книга. Є й інші, непрямі шляхи входження національних авторів у світовий контекст. Іноді виникають особисті зв’язки між автором і закордонним видавцем чи літературним агентом. Іноді перекладач так уподобає іноземного автора, що й сам шукає видавця для його книги у своїй країні. Іноді й тиранічний режим, у боротьбі з яким міцніє дух опального письменника, робить йому промоцію. Так було у випадку з уже згаданим Кадаре, та й чи не поганий імідж СРСР зробив промоцію нобелівському лауреату Солженіцину?

Але видавці, які хочуть «просунути» своїх авторів на світовий ринок, не спроможні штучно створювати ті неформальні ситуації, які творить лише доля. Для видавців є тільки один, офіційний шлях – їхати на міжнародні книжкові ярмарки, зустрічатися з іноземними видавцями та літературними агентами, переконувати їх, що в українській літературі є щось особливе, чого немає в інших літератур; вивозити на ярмарок авторів, бо закордонні «покупці» культурного продукту хочуть бачити тих, хто цей продукт створює. І робити все це, усвідомлюючи, що вагомий результат буде не скоро. Адже навіть видана в такій країні, як Франція, перекладна книжка цілком може лишитися непоміченою, стати тільки фактом резюме письменника, а не фактом світової культури, бо мало не весь наклад перекочує задешево до букіністичної книгарні – таке я також неодноразово бачила на власні очі.

Група українських видавців розпочала цей довгий шлях, зовсім не маючи підтримки державних структур, — тільки приватних фондів, літературного конкурсу та посольств великих держав, у даному випадку, посольства Франції в Україні. Так, стенду України на книжковому салоні ще не було. Були виступи письменників у презентаційному залі. І, якщо на цьому й зупинитися, визнавши, що результат невеликий, то нічого ніколи й не буде. Літературний імідж країни недомінантної культури твориться упродовж десятків років як результат регулярних зусиль; Грузія й Казахстан розпочали цей шлях раніше, Україні також варто починати.

Сьогодні нерідко можна почуту фразу: «життя як творчість». Це коли людина ставиться креативно саме до свого життя, вдаючись до пошуків, експериментів, ризику, авантюр. Літератор, який творить не лише за письмовим столом, а й експериментуючи із власним життям, більшою мірою може розраховувати на успіх плодів своєї творчої праці. Але для того, щоб рано чи пізно гідно представити не поодиноку творчу особистість, а літературу своєї країни як цілість, потрібен отой офіційний шлях через міжнародні видавничі інституції, ярмарки та презентації.

Українські письменники, які відвідали Книжковий Салон у Парижі 2012 року, за короткий час пережили великий позитив. Більший, ніж якби видавці просто купили нам туристичні путівки в Париж для творчого натхнення. Ми багато спілкувалися між собою і з нашими паризькими друзями. Ми багато побачили нового й здобули неоціненний досвід, який неможливо було б отримати з чужих рук. І цей великий концентрований позитив не може не дати ніяких плодів.

Comments