Новини‎ > ‎

Українсько-норвезька видавнича сага

опубліковано 5 черв. 2012 р., 06:22 Видавництво Анетти Антоненко Anetta Publishers   [ оновлено 5 черв. 2012 р., 06:35 ]
Джерело: Буквоїд


Володимир Самойленко, директор видавництва «Ніка-Центр»


Коли мене завдяки Проекту «Більше країн – Більше книжок» запросили до участі у Семінарі для іноземних видавців в межах Норвезького літературного фестивалю у Ліллєхаммері першою думкою була – побачу Ларса Собі Крістінсена й спитаю: завіщо він убив Педера (найсимпатичнішого героя з його роману «Напівбрат»).


Можливість побачити Норвегію, й такі легендарні міста було вже думкою другою. Звичайно, були й побоювання: мова семінару суто англійська (а досвіду професійного спілкування нею хотілося б мати більше), запрошені видавці з двадцяти країн, необхідність розбиратися у тонкощах норвезької транспортної системи тощо. Вселяло надію те, що паралельно (початок трохи раніше, закінчення трохи пізніше) відбувався перекладацький семінар, де мали бути присутніми аж троє українців, які, думалося, допоможуть у скрутній ситуації, якщо вона трапиться.




І ось я виходжу з швидкісного потягу у Ліллєхаммері, і гордовито прямую до оргкомітету фестивалю, підходи до якого позначені на усіх оточуючих будівлях цього гірського містечка. Моя поява викликає фурор, і зовсім не через мою значимість або особистість, ба навіть приналежність до України, а через те, що мене не можуть знайти у жодному списку акредитованих осіб. Поступово метушня навколо мене набирає вселенських обертів, мене пригощають кавою, цукерками, тістечками, але зарадити нічим не можуть. Навіть пред’явлене запрошення не покладає кінця цій метушні, бо людина, яка підписала це запрошення, на даний момент недосяжна для усіх телефонів, включно з мобільним. Я й раніше підозрював, що це дуже важлива людина, лише судячи з ім’я Одд Магнус, яке з англійської я б переклав як Великий Непарний. Нині ж значимість цієї особи для мене зростає набагато. Нарешті його знаходять, й він одним порухом мобільного телефону вирішує мою долю. Виявляється, що Семінар для видавців не має безпосереднього стосунку до заходів фестивалю, не потребує окремої реєстрації, і відбувається у фешенебельному готелі в іншій частині міста, куди мене запропонували супроводити, від чого я відмовився.

Тишу й затишок вуличок містечка де-не-де порушували заходи фестивалю, які збирали чималий натовп зацікавлених слухачів й шанувальників. Оселившись без жодних проблем та зв’язавшись телефоном з пані Наталею Іваничук – найдосвідченішою й найвідомішою перекладачкою з норвезької, я з подивом з’ясував, що заходи видавничого й перекладацького семінарів суттєво різняться, принаймні цього дня, а отже розраховувати на будь-яку допомогу у перекладі сенсу немає.


За пару-трійку тижнів до того, коли мене внесли у списки учасників семінару, кілька літературних агентів призначили мені зустрічі для індивідуальних перемовин. Перша з них мала відбутися фактично по приїзді у холі готелю. Зібравши каталоги, – а у мене крім власного, був чудовий Альманах сучасної української літератури норвезькою, – книги, нотатки, я прийшов кількома хвилинами раніше й почав очікувати літературного агента на ім’я Сільє. Час спливав, а агента усе не було. Натомість заїжджали видавці, переважно з Норвегії, а також з ближніх, далеких та дуже далеких країн (усього з двадцяти). Це було щось на кшталт масонської ложі, коли збираються втаємничені значимі люди, ляскають один одного по плечу. запитують про успіхи, дітей, дружин, коханок, літературних агентів та домашніх улюбленців...




Сільє мене проігнорувала, тож довелося зібрати свої манатки й чекати на перший захід – представлення учасників та поїздку до садиби-музею Сігрід Унсет, лауреата Нобелівської премії та найбільш відомої у світі норвезької письменниці. Між тим видавців, агентів та журналістів ставало дедалі більше. Нарешті я побачив пана Одда Магнуса, який в житті виявився невисоким чоловіком, діловим, ввічливим, від якого я отримав програму, бейджик й усі потрібні папірці. Потім нас вишикували у просторому холі у два кола (бо в одне не поміщалися), й почалася процедура представлення. Коли дійшла черга (остання), і я розповів, хто я, звідки, й чим займається наше видавництво, запанувала тиша, і мене, новоприбульця-неофіта з дивної далекої країни, оточили учасники семінару. Повірте, цікавість їхня була непідробною, протягом сорока хвилин мені довелося розповідати про Україну, політику, економіку, уподобання, систему освіти, ставлення до норвезької літератури, футбол та багато іншого, відповідати на розумні та нерозумні запитання. На ниві футболу трошки допомогла пані Беата з Польщі, країни-співучасника європейського чемпіонату, хоча на цьому ми розумілися однаково погано.

Тут-таки я побачив пані Сільє, яка приязно посміхнувшись, сказала «Ах, як я могла забути про нашу зустріч! Вибачте мене, й перенесемо її на завтра!». От такі вони, ці скандинавські літагенти.

Згодом відбулася екскурсія до садиби-музею. Сігрід Унсет була найбагатшою у громаді Ліллєхаммера, а тому будинок, й усе з ним пов’язане, справляло враження. На додачу таку бібліотеку й підбірку католицької літератури, я думаю, ще треба пошукати деінде у світі. А з якою любов’ю розповідала жіночка-співробітник про цікаву й нелегку долю Унсет!

У цьому ж музеї-садибі відбулася лекція про сучасну норвезьку літературу, на якій я нарешті побачив перекладачів з України.

А потім було прийняття, або професійне спілкування, якщо кому так більше подобається. Під знайомі та екзотичні страви й вино заводилися професійні контакти й поширювалась інформація щодо тонкощів, новин та підводних каменів сучасного видавничого життя. Чи то усі видавці схожі між собою, чи розігралася уява, але я бачив принаймні трьох директорів українських видавництв у норвезькому виконанні.

Так закінчився перший день семінару.


Другий почався з лекції «Норвезька книга: проблеми, сучасне й майбутнє» Крістена Ейнарссона, одного з керівників Норвезької асоціації видавців. І це було цікаво. Я мав з собою деякі показники від нашої Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів, і міг з сумом їх порівнювати. Наприклад, продаж книжок за останні п’ять місяців у Норвегії виріс на 6 відсотків у порівнянні з тим самим періодом минулого року. А кількість діючих книгарень у п’ятимільйонній Норвегії у півтора рази перевищує таку у сорокашестимільйонній Україні. Правда у цій скандинавській країні існують аж десять інтернет-магазинів (у нас, я думаю, їх незліченна кількість), проте вони поки не так уже й потрібні, бо будь-яку книгу можна купити будь-де. Незважаючи на усе це, Норвезька асоціація занепокоєна сучасним станом книжкового життя, й докладає зусиль до поліпшення умов існування видавництв, приміром через певний тиск на уряд. Спочатку я подумав, що то просто красиві слова, а потім виявилося, що у залі присутній хтось з депутатів, який тихенько сидів і слухав доповідь, роблячи нотатки. Потім я згадав, що бачив по дорозі класичного бодігарда з усіма атрибутами – костюмом, навушником, виразом обличчя, який чимось ласував у буфеті.

Наступним заходом було представлення авторів-володарів літературної премії 2012 Норвезької ради. Ведуча наголосила «Норвегія – країна читачів! Найважче вибрати з величезної кількості письменників найгідніших, але ми впоралися!». Після короткого огляду творчості кожного лауреата, письменники зачитували уривок з свого твору-переможця, звісно англійською. Тільки Кріс Тведт, автор детективного жанру, розповів сюжет свого нового роману, а потім сказав: «Ну, далі розповідати не буду, бо купувати не будете». Якимось дивним чином той сюжет нагадав мені колізії з роману одного українського автора. І звісно, у перервах дійства відбувалися ділові розмови, обмін каталогами, пропозиції та знайомства.

Кріс Тведт інтригує потенційних читачів 

Далі після тривалої перерви мала бути панельна дискусія «Яка роль видавця у майбутньому?». Зокрема мали розглядатися такі питання: Чи переберуть на себе інтернет-магазини функції видавців? Чи стануть магазини лише книжковою вітриною, а функції продажу виконуватимуть інтернет-магазини? Чи стануть самопублікації авторів правилом? Чи стануть автори звертатися у видавництва лише для надання оплачених видавничих послуг? Чи легкий доступ до англомовних сайтів є загрозою для ринку й копірайту?

До дискусій у мене було підготовано дві сторінки тексту, які я збирався просто зачитати, зважаючи на свою повільну англійську та емоційне стрекотіння учасників. Дискусія мала відбутися в іншому місці, і пан Одд Магнус зголосився люб’язно супроводити мене туди, вказавши час і місце зустрічі.




У тій великій перерві мали відбутися мої зустрічі з літературними агентами, включно із забудькуватою Сільє. Я знову зібрав свої матеріали й за п’ять хвили був на місці. Яким же був мій подив, коли мій новий візаві знову не з’явився! Щоправда, за кілька хвилин вистачило розуму здогадатися, що це я переплутав час (у Норвегії на одну годину менше), й прийшов раніше. Проте мій ранній прихід мав наслідком споглядання цікавого епізоду. За сусіднім столиком сиділи двоє американців і кремезний скандинав, що вели переговори. Початку я не чув, а далі стало дуже цікаво. У той же час з шопінгу поверталася співробітниця великого американського видавництва, назву якого я називати не буду. Один з американців затримав її, вказавши на скандінава: «Мері, це копірайт-холдер рейтингу!» Мері відклала свою пухку сумку, дістала ручку й папір й долучилася до розмови. Приблизно двадцять хвилин тривав банальний торг. Виглядало це так: «А якщо я додам того, хто на сьомому місці, округляємо до трьохсот тисяч долларів?». «Ні, без першого мене це не влаштовує». «А як буде ще другий і дванадцятий?..». Нарешті вдарили по руках у буквальному сенсі, і Мері попростувала далі з своєю сумкою, розжившись ще й авторами.

Потім відбулися мої зустрічі, і треба сказати, що жоден з агентів не запізнився ані на хвилину, навіть Сільє. За весь час мого перебування у Норвегії, спілкування з літагентами було найпростішим, бо кожен чітко усвідомлював мету – мені хотіли продати їхніх авторів, а я намагався запропонувати наших. Що з того вийде?

Одд Магнус вчасно не прийшов. Мені вдалось зустріти його за годину з його вибаченнями, посиланням на зайнятість й забудькуватість, й повідомленням, що панельна дискусія вже скінчилася. До жалю з приводу пропущених цікавих обговорень додалося полегшення, що не доведеться виступати та дискутувати у тому англомовному мурашнику. Проте марно. Майже кожен з колег, кого б я не побачив пізніше, розповідав мені деталі й цікавився моєю думкою. Тому мені довелося не один раз зачитувати свій текст, а разів зо двадцять його переповідати з варіаціями й мати таку саму нескінченну дискусію.

Демонстрація лівих в Осло

А ввечері був банкет у підвальчику біля ратуші, вартістю, як я розумію, достатньою, щоб видати з десяток українських авторів непоганими накладами. Разом з польською колегою, літагентом Хенриком, норвезькими видавцями, поруч зі мною опинилася одна з представлених лауреатів Мерете Ліндстрьом – дуже розумна дівчина, сповнена почуття гумору й щирої цікавості до України. А коли вона пішла, величезний норвезький видавець Крістіан раптом звернувся до мене чистою російською мовою, від чого у мене впала виделка. Виявилося, що він за фахом філолог й вивчав російську зовсім недовго, а під час «холодної війни» у норвезькій армії таких, як він, було призначено у спеціальний підрозділ, де їх вчили допитувати потенційних радянських полонених. «А те, що вбивається у голову в армії, на жаль залишається на все життя», сказав Крістіан. На що я йому відповів, що мабуть зараз він саме й займається таким допитом, бо перед ним якраз і знаходиться колишній офіцер радянської армії. За це ми виголосили тост й випили по келиху норвезького аквавіту.

А наступного дня на мене чекало Осло, й дорога додому.

А Ларс Собі Крістенсен так і не приїхав, і загадка смерті Педера лишилася без відповіді.

Comments