Новини‎ > ‎

Паризький щоденник

опубліковано 22 бер. 2012 р., 20:15 Видавництво Анетти Антоненко Anetta Publishers   [ оновлено 22 бер. 2012 р., 20:18 ]
21.03.2012
Потяг зі Львова прибув до Києва згідно з розкладом. Мій мобільник шукав оператора, я – нашу групу. Миколу Кравченка, керівника проекту «Більше країн – більше книжок», з яким ми мали зустрітися на пероні, затримала ДАІ. Автобус, що віз нас з вокзалу на летовище, наполовину заповнений. О третій ночі на ефемках лунає українська музика.

Бортовий сервіс авіакомпанії «Люфтганза» бездоганний. Франкфурт-на-Майні, де ми, подорожуючи з пересадкою, перетинали кордон Євросоюзу, зустрів нас прискіпливим паспортним контролем. Ми приземлялися в аеропорту Шарля де Ґолля. «Мадам і месьє, у Парижі двадцять три градуси тепла». Ця частина повідомлення заслуговувала на оплески.

Шосе – як будь-де, ліворуч раптом засмічений схил. Але місто прибране, доглянуте – чистота без надмірної вилизаності. Лантухи для сміття, закріплені на тримачах через кожні 50 метрів, міняють швидше, ніж почне висипатися вміст.

Ми зупинилися між площами Республіки, Нації та Бастилії, на бульварі Вольтера. Тут панує шарм: навіть побілка відлущується з ресторанної стелі шармантними скрутнями і східці зрипують якось весело, по-акордеонному, без стогону. «Опера Бастилія» – це тепер одна з паризьких театральних сцен. Ідея культури перемогла в’язницю. «Рівність, свобода, братерство» – давно вже не гасло, а стиль життя, яке пливе тут не кваплячись, без метушні, надриву, накрученості. Усмішка природна, вроджена, просто так – вам її дарують безкорисливо, як небо сонце.
Готельчик, поруч ще один, за рогом наступний. Дзеркала у масивних свіжопофарбованих рамах, рецепція, де нам пропонують сімейний номер, українські письменники – одна велика родина. Ті, що їх зарезервували нам перед поїздкою, по доброті душевній уже комусь віддані. Сорок хвилин, які ми сидимо і чекаємо, на плазмі точиться розмова про книжку в сучасному світі. Передача триває і після того, як із нашим розселенням усе владнується.

Вузькі гвинтові сходи, де розминутися можна хіба на тіснуватих майданчиках поверхів, ліфт на одну людину з валізкою, максимум на двох без нічого. Шостий французький поверх, крихітний балкончик над Парижем, мансарда. Крізь проруб у даху вночі видно зорі. Вся стара забудова цієї й довколишніх вулиць має два нарощені поверхи й підтягнена до одного рівня.

Перший виступ в «Українському літературному клубі», просторе приміщення залюднене, нас слухають уважно, з хвилюванням. До нас приєднується Ярослав Мельник, український письменник, який мешкає в Литві. Хтось у Парижі тимчасово, інші по десять і більше років, у другому і третьому поколінні, вибачаються за свій французький акцент. Кожна історія звучить як роман. «Тільки з Прикарпаття десять тисяч людей», – розповідає за вином реставратор меблів, його дорослі сини мають в Івано-Франківську майстерню.

Наступного дня ми на «Салон дю лівр» – Україна вперше представлена на одному з найбільших у світі книжкових ярмарків, щоправда, неофіційно. Марія Матіос виголошує невеличку вступну промову – скромно, гідно, нічого зайвого. Ми розповідаємо коротко про себе і свою творчість за випробуваним напередодні в українському клубі сценарієм, зачитуємо українські початки перекладених французькою мовою й опублікованих в альманаху фрагментів. Альманах презентує творчість 16 сучасних письменників – мініатюрна частинка континенту нашої літератури.

Нас семеро плюс видавці. Євген Положій із Сум, редактор і мандрівник, його видання прагне об’єктивності, що означає постійні конфлікти з чиновниками, особливо місцевими. Лариса Денисенко, адвокат, авторка «Сарабанди банди Сари» та інших творів. Євгенія Кононенко промовляє французькою, в цьому середовищі вона як я у німецькомовному. «Женю, як щодо бартеру: мої німці на ваших французів?» – кажу пошепки. Це жарт. Майже. Наймолодші – Ірися Ликович й Антон Кушнір.

Представники від фундації «Кальварія», громадського об’єднання «Книжковий простір» і видавництва «Нора-друк» за неоціненного сприяння Ірини Дмитришин й речників української громади Парижа ведуть перемовини з французькими колегами. «Вершники» Юрія Яновського витримали декілька перевидань поспіль. «Доктор Живаґо» Пастернака був неймовірним бестселером. Найсвіжіше опитування засвідчує, що перші кількадесят позицій за класикою, очолює рейтинг – Мопассан. Камю й Сартр, як і передше, актуальні. Представник видавництва «Ґалімар» мріє про новітнього Фолкнера. Коли помер пан Ґалімар, французький президент особисто звернувся до спадкоємців із проханням зберегти видавництво.

Уранці – вільний час. Три години – надто велика цінність, щоб провести їх у музеї, яких у Парижі багацько, й усі вони варті, щоб їх відвідати. З’ївши в буланжерії круасан з кавою, йду через місто, вбираю його атмосферу, вдихаю лагідне вологувате повітря, по Рю де ля Рокетт, до собору Паризької Богоматері, що його Віктор Гюго, увічнивши, врятував від руйнації. Той самий романтик Гюго, якого так приваблювали постаті української козаччини. Лувр, архітектурний ансамбль зі скляним кубом на подвір’ї, Єлисейські поля, Тріумфальна арка, нарешті Ейфелева вежа і Марсове поле. Програма-мінімум, обставини форс-мажор. Між Богоматір’ю і Лувром пішохідний міст через Сену, парапети виблискують сліпучим золотом, і щойно зблизька видно тисячі замочків, якими міцно застебнуто кохання. Сюди стікаються звідусіль – до столиці світу, в якому винайшли любов і гільйотину.

В суботу – Librairie du Globe, книгарня «Глобус», наш притулок напередодні на ярмарку, тепер зустріч з її читачами. З вітрини усміхається Андрій Курков. По-французьки. Книгарня російська, власник – привітний, спраглий спілкування парижець. Невдовзі в ній облаштують український стелаж. Перед зустріччю фотосесія на тлі Ейфелевої вежі, опісля – готель, речі, аеропорт, пересадка у Франкфурті: наче плівка, що біжить у зворотному напрямку. Попереду японські туристки, дівчата студентського віку. Одна з них сьогодні уродинниця. Команда про це попереджена. Стюард відкорковує шампанське – знак уваги від авіаперевізника.

До потяга «Москва – Львів» доволі часу. О цій нічній порі, коли не працюють каси і зачинено почекальні, вокзал «Київ-Пасажирський» перетворюється на домівку безхатченків. Кілька годин вони тут повноправні господарі. Париж – наче сон, солодкий і бездоганно організований, який насправді почався давно, дуже давно: Жуль Верном і Бальзаком.
Comments